@@myzik--foto@@

Риби

myzik--foto — Mon, 23 Feb 2009 14:04:24 GMT

Загальна характеристика. Хрящові риби (відомо близько 630 су¬часних видів) поширені переважно у солоних водоймах (лише де¬які види трапляються у прісних водоймах). Скелет у них повністю хрящовий. Кожна зяброва щілина відкривається самостійним от¬вором із боків чи знизу голови. Зябрових кришок та плавального міхура немає. Запліднення внутрішнє, розвиток пря¬мий. За іншими ознаками хрящові риби суттєво не відрізняються від кісткових. Про загальний вигляд хрящових риб можна скласти уявлення, розглянувши як приклад акулу. На голові акули розташо¬вані органи зору (очі), є парні ніздрі, що ведуть до нюхових капсул, та напівмісяцеподібний поперечний ротовий отвір, оточений щелепами. З боків голови містяться зяброві щілини (5-7 пар), а зверху - пара отворів - бризкальця (недорозвинена перша пара зябрових щілин). Передня частина голови видовжується, утворюючи рило. Хвостовий плавець - потужний орган руху. Його верхня лопать знач¬но більша за нижню. Тіло може бути видовжене, обтічне (акули) чи сплющене зверху донизу і широке (скати). У головному мозку хрящових риб порівняно з кістковими краще розвинений передній мозок, а середній мозок та мозочок менші за розмірами. Сечоводи (вивідні протоки видільної системи) та статеві протоки відкриваються в особливе розширення заднього відділу ки¬шечнику — клоаку. Запліднення у хрящових риб внутрішнє. Самці за допомогою органів парування, на які перетворені внутрішні частини їхніх че¬ревних плавців, вводять сперматозоїди всередину статевих проток самки, де і відбувається внутрішнє запліднення. Розвиток прямий. Яйце має запас поживних речовин та оточене захисними оболонка¬ми. Одні види хрящових риб яйця відкладають назовні, з них через певний час виходить молода особина. В інших видів яйце розвивається у яйцепроводах самки. Воно приростає до стінки яй¬цепроводу, і зародок живиться за рахунок материнського організму. Згодом риба народжує живе маля (явище живонародження). Різноманітність хрящових риб. Представниками кла¬су Хрящові риби є акули та скати. Надряд Акули об'єднує хрящових риб з обтічним видовженим тілом. Шкіра вкрита лусками, які занурені в її товщу, а назовні ви¬ступає лише спрямований назад виріст луски — зубчик. Подібну будову мають і зуби акул, які виникли з лусок. Луски збудовані з особливої речовини, що входить до складу зубів усіх хребетних. Більшість акул — хижаки, що полюють у товщі води на різнома¬нітних тварин: від дрібних планктонних організмів до великих за розмірами інших видів риб, головоногих молюсків та водяних ссавців (дельфіни, тюлені тощо). Здобич вони заковтують цілком або розди¬рають на шматки зубами, розміщеними на щелепах у кілька рядів. У великій печінці акул накопичується жироподібна речовина, що зменшує питому масу риби. Це важливо для забезпечення плаву¬чості, оскільки у хрящових риб немає плавального міхура, який ви¬значає плавучість кісткових риб. Акули відкладають від одного до 500 яєць або народжують водночас від 2 до 100 молодих особин зав¬довжки від 5 (у карликової акули) до 150 см (акула-лисиця). Відомо близько 250 сучасних видів акул. За розмірами вони бувають від 20-30 см (так звані катранові та кунячі акули) до 20 м завдовжки та масою до 14-20 тонн. Такі велетні (велетенська та китова акули), проте, живляться тільки планктоном та дрібною рибою. Небезпечними для людини є близько. 50 видів акул, що полюють на велику здобич. Із них найвідоміші тигрова акула завдовжки до 9 м та риба-молот, названа так тому, що її голова розширена в боки молотоподібне. Поблизу Чорноморського узбережжя України трапляється один вид акул — катран. Він має близько метра завдовжки і не є небез¬печним для людини. Зграйки катранів полюють на риб, молюсків, ракоподібних. Самки народжують живих нащадків. Надряд Скати. Відомо близько 350 сучасних видів скатів. Вони живуть у морях на глибинах до 3000 м. Деякі мешкають у прісних водоймах (австралійська риба-пилка, річкові хвостоколи тощо). Тіло більшості скатів пласке, широке та дископодібне (за винятком пилоносих скатів, які за формою нагадують акул). Шкіра з шипастими лусками або гола. Під час плавання скати хвилеподібне руха¬ють дуже великими грудними плавцями, а хвостовий плавець роз¬винений слабко. Живляться вони ракоподібними, молюс¬ками, рибою, деякі - дрібним планктоном. В електричних скатів є спеціальні утвори для полювання та захисту — електричні органи, що становлять собою видозмінені м'я¬зи. При збудженні вони здатні давати розряд напругою від 8 до 300 вольт. Цікаво, що такі органи є і в деяких кісткових риб (елект¬ричний вугор, електричний сомик та ін.). У Чорному та Азовському морях поширені шипуватий скат (морська лисиця) та хвостокіл (морський кіт). У хвостовому відділі останнього є довга отруйна голка, якою він може небезпечно пора¬нити необережну людину. 2. До класу Кісткові риби належить переважна більшість видів риб (понад 20 тисяч). Вони живуть у морських та прісних водоймах на різних глибинах, що зумовлює різноманітність форм їхнього тіла й розмірів. Мають скелет, який повністю або частково скла¬дається з кісткової тканини. Зябра прикриті кістковими зяброви¬ми кришками. Кісткові риби мають плавальний міхур. Заплід¬нення у них переважно зовнішнє, а розвиток непрямий. Зовнішня будова. Незважаючи на велике різноманіття кісткових риб, усі вони мають спільні риси зовнішньої будови. Тіло складається із трьох відділів: голови, тулуба та хвоста. На голові розташовані парні очі та ніздрі, ротовий отвір і зяброві кришки, по задньому краю яких проходить межа між головою та тулубом. На тулубі містяться парні (грудні та черевні) і непарні (спинні та анальний) плавці. Межа між тулубом та хво¬стом проходить на рівні анального отвору. Хвіст закінчується хво¬стовим плавцем. Плавці - це складки шкіри. Всередині них розміщені опорні плав¬цеві промені з особливої пружної та міцної сполучної тканини. Хвосто¬вий плавець спричинює поступальний рух риби; непарні плавці забезпечують стійкість тіла під час плавання, парні — є «кермом», а та¬кож за допомогою їх риба може плисти з невеликою швидкістю (на¬приклад, коли підкрадається до здобичі у заростях водяних рослин). Покриви. Тіло кісткових риб вкрите лускою, яка звичайно має вигляд тонких напівпрозорих пластинок, що черепицеподібне на¬кладаються одна на одну. Це означає, що своїм переднім краєм лус¬ка занурена в шкіру, а задній — налягає на луски наступного ряду. Із ростом тварини збільшуються і луски, наростаючи ша¬рами. За нашаруваннями луски визначають вік риби. Шкіра має багато залозистих клітин. Вони виділяють слиз, який захищає тва-рину від проникнення хвороботворних організмів та полегшує пла¬вання, зменшуючи тертя об воду. Внутрішня будова. Скелет кісткових риб складається із хребта, черепа та скелета плавців. Хребет представлений хребця¬ми, що мають тіло та дуги. Отвори верхніх дуг утворюють хребтовий канал, в якому міститься спинний мозок. За особливостями будови хребці поділяють на тулубові та хвостові. Нижні дуги тулубових хребців не змикаються, вони становлять собою відростки, до яких приєднуються ребра. Нижні дуги хвостових хребців зливаються і утворюють канал, через який проходять кровоносні судини. Перед¬ня частина хребта нерухомо з'єднана з черепом. У черепі кісткових риб розрізняють черепну коробку, яка скла¬дається з великої кількості нерухомо з'єднаних між собою кісток, кісток щелеп та зябрових дуг. Щелепи слугують для захоплення їжі. До зябрових дуг кріпляться зябра. Скелет плавців представлений променями. Скелет парних плавців (грудних і черевних) включає ще й пояси кінцівок. До них приєднуються м'язи, що рухають плавці. М'язи краще розвинені на спинному боці й у хвостовому відділі. Вони мають сегментарну будову, тобто утворюють послідов¬ний ряд подібних частин. Крім того, є особливі м'язи, які рухають щелепи, парні плавці та зяброві кришки. Травна система. У кісткових риб ротовий отвір веде у ротоглоткову порожнину, з боків задньої частини якої розміщені зяброві щіли¬ни. На дні ротоглоткової порожнини є м'язистий виріст - язик, який бере участь у ковтанні (проштовхуванні їжі з ротоглоткової порожни¬ни у стравохід). У більшості видів у цій порожнині міститься велика кількість зубів, розташованих не лише на щелепах, а й на інших кістках. За допомогою зубів риби утримують здобич. Ротоглоткова порожнина веде до стравоходу, який відкривається у шлунок. Травлення починається у шлунку і триває у кишечнику під впливом травних соків, що виділяють клітини стінок цих відділів, а також травні залози: печінка та підшлункова залоза. За характе¬ром живлення серед кісткових риб є хижаки, рослиноїдні або види зі змішаним типом живлення. Плавальний міхур характерний для більшості видів кісткових риб: він допомагає їм триматися у воді. Це тонкостінний виріст стравоходу. В одних видів плавальний міхур зберігає зв'язок із кишечником (напр., короп, лящ, оселедці), а в інших — втрачає його (напр., річковий окунь). Об'єм газів у плавальному міхурі змінюється залежно від потреб тварини. Ті риби, в яких плавальний міхур зберігає зв'язок із ки¬шечником, змінюють об'єм газів, проковтуючи пухирці повітря і про¬пускаючи їх через кишечник або ж, навпаки, випускаючи повітря у зворотному напрямку. У риб, плавальний міхур, яких не зв'язаний із кишечником, об'єм цього міхура змінюється завдяки газообміну, що відбувається у ньому: надлишок газів у міхурі розчиняється в крові, яка тече по капілярах у його стінках, внаслідок чого об'єм міхура зменшується. Коли, навпаки, газ із крові вивільняється, то об'єм міху¬ра збільшується. Змінюючи об'єм плавального міхура, риби зміню¬ють свою питому масу, тобто стають легшими чи важчими у воді, вна-слідок чого без особливих зусиль можуть тривалий час перебувати на певних глибинах. Дихальна система. Органи дихання — зябра — розташовані на зябрових дугах. Ззовні краю кожної зябрової дуги є два ряди зябрових пелюсток червоного кольору. В них міститься велика кількість дрібних кровоносних судин (капілярів) і відбувається газо¬обмін. Риба заковтує воду ротом. Завдяки рухам зябрових кришок, вода проходить через глотку, омиває зяброві пелюстки і виходить назовні через зяброві щілини. На внутрішньому краї зябрової дуги розміщені зяброві тичинки, які запобігають потраплянню сторонніх часток із водою у зябра. Отже, їжа не втрачається разом із водою, що виводить¬ся із ротоглотки, і не заважає газообміну в зябрах. У деяких риб (дводишні), крім зябер, є ще одна чи дві легені. Легені становлять собою порожні міхури, що сполучаються зі стравоходом. Кровоносна система кісткових риб має серце, що міститься в передній частині тулуба поблизу черевного боку тіла. Воно складається із двох послідовних камер: передсердя та шлуноч¬ка, які поперемінно скорочуються та розслаблюються, спричинюю¬чи рух крові по судинах. Через серце тече венозна кров. По великій артерії — аорті — вона рухається від серця до дрібних зябрових судин, де насичується киснем, тобто стає артеріальною. Кісткові риби - холоднокровні тварини, тобто вони неспро¬можні підтримувати постійний рівень температури тіла; вона у них залежить від температури довкілля. Видільна система кісткових риб представлена парни¬ми стрічкоподібними нирками, розташованими з боків тіла. У нир¬ках кров звільняється від шкідливих продуктів обміну речовин, які через сечоводи потрапляють до невеликої порожнини — сечового міху¬ра, а звідти через видільний отвір, розміщений відразу поза аналь¬ним та статевим отворами, виводяться назовні. Центральний відділ нервової системи кісткових риб складається з головного та трубчастого спинного мозку. В голов¬ному мозку розрізняють кілька відділів. Передній мозок в ос¬новному реагує на подразники, що надходять від органів нюху. Мозочок і частково передній мозок відповідають за узгодженість (координацію) рухів. Сигнали від більшості органів чуттів надходять до середнього мозку, який водночас відповідає за складну поведінку риб (у ньому розташовані центри інстинктів та виника¬ють умовні рефлекси). Крім того, середній мозок разом із про¬міжним, довгастим та спинним регулюють усі процеси жит¬тєдіяльності риб. Органи чуттів у кісткових риб добре розвинені та пристосо¬вані до сприйняття подразників у водному середовищі. Органи зору - очі. Зверху вони захищені прозорим шаром — рогівкою; все¬редині мають кулястий утвір — кришталик, що заломлює світло та спрямовує зображення на сітківку ока. Риби бачать предмети лише на невеликих відстанях; деякі види розрізняють також і кольори. Органи слуху представлені лише внутрішнім вухом., яке зна¬ходиться у товщі черепа. Воно не має слухового отвору назовні і містить також орган рівноваги. Це пов'язано з тим, що у воді звук поширюється значно краще, ніж у повітрі, і звукові хвилі сприйма¬ються через кістки черепа. Органи нюху — парні мішечки, які розташовані в передній час¬тині черепа над верхньою щелепою. Назовні вони відкриваються парою отворів - ніздрів. У риб є особливий орган чуттів — бічна лінія. Вона має вигляд канальців, що містяться у шкірі з боків тіла та розгалужуються по¬близу голови. Вони сполучені з навколишнім середовищем рядом послідовних отворів. Канальці заповнені слизом, який переміщуєть¬ся відповідно до будь-якого коливання води та подразнює рецепто¬ри на дні канальців. Завдяки бічній лінії риби реагують на рухи інших живих істот поблизу них, різноманітні перешкоди, швидкість та напрямок течій тощо. Розмноження. Кісткові риби звичайно роздільностатеві твари¬ни, але трапляються і гермафродити (напр., морський окунь). Ста¬теві залози парні, через особливі протоки та статевий отвір ікра та сперматозоїди виходять назовні. Для більшості риб характерне зовнішнє запліднення, проте відомі види з внутрішнім запліднен¬ням (напр., гуппі). Відкладання самками ікри з подальшим її заплідненням сім'я¬ною рідиною самців називається нерестом. Для розмноження риби шукають місця, придатні для відкладання ікри і розвитку нащадків. Багато видів риб розмножуються у тих самих водоймах, де і живуть (напр., сазан, річковий окунь, сом). Інші види долають великі відстані, щоб дістатися до місць розмноження. При цьому вони мо¬жуть змінювати своє звичне середовище існування на інше: одні з них мігрують на нерест із морів до річок, інші навпаки. Такі мігру¬ючі види риб мають назву прохідних. До прохідних риб належать, наприклад, відомі промислові види: осетри, кета, горбуша, лососі, чорноморський оселедець тощо. Для нересту великі табуни риб прямують до річок, рухаючись проти течії до верхів'я. При цьому вони долають усі перешкоди: пороги, неве¬ликі водоспади тощо. У верхів'ях річок риби нерестяться. Вони роблять невелике заглиблення на дні у гальці — «гніздо». Сам¬ки відкладають до нього ікру, а самці поливають її своїми статевими продуктами (молочком). Сперматозоїди проникають до ікринок та запліднюють їх. Дорослі особини закривають гніздо невеликим ша¬ром гальки та повертаються назад до звичних місць існування. Гор¬буша, заходячи на нерест, втрачає здатність до живлення. За час нерестового ходу вона долає сотні кілометрів шляху, а після нересту зовсім знесилена гине. У інших прохідних риб розмножен¬ня повторюється і наступними роками, але перед тим вони поверта¬ються до моря. Протягом нересту риби часто змінюють своє забарвлення — кольо¬ри стають значно яскравішими. У деяких видів тільки на час нерес¬ту з'являються нові утвори. Так, у лящів на лусках з'являються хря¬щові нарости, а у самки гірчака — довгий яйцеклад. У самців гор¬буші виростає горб на спині (звідси і назва цієї загалом стрункої риби), а щелепи збільшуються та перекручуються. Розвиток. Час з моменту відкладення ікри риб до виходу з неї личинок - інкубаційний період - залежить від температури води. Розвиток ікри більшості риб нашої фауни, які нерестяться навесні та влітку, триває від трьох до восьми діб. У тих видів, нерест яких відбувається восени та взимку (напр., лососі, миньок), дозрівання ікри триває до весни. У переважної більшості кісткових риб розвиток непрямий. З ікринки виходить маленька личинка, що має лише непарні плавці; кишечник в неї не функціонує, а живиться вона завдяки запасам поживних речовин з розташованому на черевній частині жовточному мішку. Згодом запас жовтка вичерпується, личинка починає живитись одноклітинними організмами, а потім їжею, яку споживають і дорослі риби. У неї з’являються парні плавці, і личинка перетворюється на молоду рибку – малька. У деяких видів (напр., у акваріумних гуппі) зародок розвивається до малька всередині ікринки в материнському організмі, і народжується вже сформована маленька рибка (прямий розвиток). 3. Земноводні, або амфібії, у дорослому стані здебільшого поши¬рені на суходолі, проте їхнє розмноження і розвиток відбуваються у воді. Тіло сплющене зверху донизу, є дві пари кінцівок для пересу¬вання на суходолі, які закінчуються пальцями. Шкіра гола, багата на залозисті клітини. Дихають земноводні за допомогою легенів та через шкіру. Мають трикамерне серце та два кола кровообігу. Є кло¬ака. Очі захищені повіками. У них є внутрішнє та середнє вухо, ос¬таннє має барабанну перетинку. Амфібії — роздільностатеві твари¬ни, розвиток у них переважно непрямий. Налічують близько 4 000 сучасних видів земноводних (в Україні-17), яких об'єднують у три ряди; ми розглянемо два з них - Хвостаті та Безхвості амфібії. Зовнішня будова. Покриви. Шкіра земноводних гола, поз¬бавлена рогових або кісткових лусок, багата на слизові залози, секрет яких (слиз) забезпечує зволоження поверхні тіла і захист від проникнення хвороботворних мікроорганізмів та нападу хи¬жаків. Внутрішня будова. Скелет земноводних ускладнений порівняно з рибами. Хребет поділений на шийний, тулубовий, кри¬жовий та хвостовий відділи. Є по одному шийному (рухомо з'єднує голову з тулубом) та крижовому (до нього приєднаний тазовий пояс) хребцю, кількість ту лубових та хвостових хребців у різних представ¬ників класу може бути різною. Безхвості земноводні позбавлені ре¬бер, у хвостатих вони маленькі. Череп у земноводних переважно хрящовий і утворений меншою кількістю кісток, ніж у кісткових риб. Скелет кінцівок у земноводних складається зі скелетів вільних кінцівок та їхніх поясів. Він має типову для наземних хребетних тва¬рин будову. Передню кінцівку утворюють кістки плеча, передпліч¬чя та кисті; задню — кістки стегна, гомілки та стопи. Пояс передніх кінцівок (плечовий) складається з парних кісток: лопаток, воронячих кісток та ключиць. У місці сполучення вороня¬чих кісток приєднана грудина. Пояс задніх кінцівок утворений трьо¬ма парами зрослих між собою кісток і приєднаний до крижового хребця. М'язова система земноводних характеризується насамперед розвитком м'язів кінцівок та їхніх поясів, що пов'язано з рухом на суходолі. Травна система земноводних починається ротоглотковою порожниною, яка переходить у стравохід. До неї відкриваються протоки слинних залоз. Слина не містить сполук, які перетравлю¬ють поживні речовини; вона лише зволожує їжу, що полегшує ков¬тання. На дні ротоглотки міститься язик. У жаби він вкритий липкою речовиною та прикріплений до дна ротоглотки переднім кінцем, а задня його частина вільна. Під час полювання ця тварина, помітив¬ши здобич (в основному це комахи), викидає з ротової порожнини липкий язик, до якого і приклеюється жертва. Усі зуби у земноводних однакові й призначені лише для утриму¬вання їжі. При її проковтуванні очі амфібій втягуються, тиснуть на стінки ротоглотки і проштовхують їжу до стравоходу, звідки вона потрапляє до шлунка. Кишечник поділяють на тонкий, товстий та пряму кишку, яка відкривається у клоаку. Є печінка і підшлункова залоза, які спільною протокою з'єднані з середнім відділом кишеч¬нику. Дихальна система. Органи дихання різноманітні. У дорослому стані тварини дихають за допомогою легенів та через шкіру. Легені — це парні комірчасті мішки. Парні ніздрі з клапана¬ми ведуть до носоглоткової порожнини, звідти повітря потрапляє до легенів. Під час вдиху дно ротоглоткової порожнини опускається і вона заповнюється повітрям, що проходить через ніздрі. Потім це дно піднімається і проштовхує повітря в легені (виходу повітря че¬рез ніздрі перешкоджають клапани). Значну роль у процесах дихання земноводних відіграє шкіра. Так, у жаб через шкіру може надходити близько половини необ¬хідного кисню, а в далекосхідного тритона та американських безлегеневих саламандр легені взагалі редуковані й газообмін відбу¬вається лише через шкіру та слизовий епітелій ротоглоткової по¬рожнини. Шкірне дихання забезпечує тривале перебування під водою. Суха шкіра не здатна пропускати гази, тому вона зволожується слизом. Личинки земноводних дихають зябрами, а у протеїв та сирен зябра зберігаються протягом усього життя. Кровоносна система земноводних має низку усклад¬нень порівняно з рибами. У личинок вона побудована, як у риб (двокамерне серце, одне коло кровообігу). У дорослих тварин сер¬це має три камери: два передсердя та шлуночок. Передсердя, ско¬рочуючись, виштовхують кров до шлуночка. З нього кров потрап¬ляє в основні артерії. У земноводних є два кола кровообігу: мале та велике. Частина крові зі шлуночка надходить через легеневі артерії до легенів. Там вона збагачується киснем і по венах повертається до лівого передсердя (мале коло кровообігу). Решта крові зі шлу¬ночка потрапляє до великого кола кровообігу, по якому надхо¬дить до всіх інших частин тіла тварини й повертається до правого передсердя у вигляді венозної крові. Але по шкірних венах сюди ж потрапляє артеріальна кров (згадаймо, що шкіра - це один із головних органів дихання). Отже, у правому передсерді кров у зем-новодних змішується. Коли змішана (з правого передсердя) та артеріальна (з лівого) кров надходить у шлуночок, то далі вона не змішується, тому що внутрішня поверхня шлуночка має багато ко¬мірчин, які кров окремими порціями заповнює на короткий час. Внас¬лідок цього найбідніша на кисень кров надходить до легенів, зміша¬на — до різних внутрішніх органів, найнасиченіша киснем — до го¬ловного мозку. У земноводних еритроцити (червонокрівці) утворюються не тільки у селезінці, а й у червоному кістковому мозку, який характерний тільки для наземних хребетних. Як і риби, земноводні належать до холоднокровних тварин. Центральний відділ нервової системи та органи чуттів. У земноводних краще, ніж у риб, розвинений передній мозок і є півкулі переднього мозку, які відповідають за складну по¬ведінку. Мозочок розвинений трохи гірше, бо їхні рухи досить одно¬манітні. Серед органів чуттів у земноводних водночас є органи, характерні тільки для водяних організмів, та такі, що притаманні наземним тваринам. До органів чуттів, пов'язаних із водним середовищем, нале¬жить бічна лінія. У більшості вона існує тільки на стадії личинки (пу¬головка), а в постійно водяних видів (напр., деякі хвостаті земноводні) бічна лінія зберігається протягом усього життя. Очі пристосовані до наземних умов: вони мають повіки (верхню, нижню та мигальну пе¬ретинку), які захищають око від пересихання. Окрім внутрішнього вуха, земноводні мають ще й середнє. До його складу входять слухова кісточка та барабанна перетинка, яка розмежовує порожнину середнього вуха та зовнішнє середовище. Завдяки середньому вуху, яке заповнене повітрям, на¬земні хребетні здатні сприймати звукові коливання, що поширюють¬ся у повітрі. Звукові коливання через барабанну перетинку та слухову кісточку передаються до внутрішнього вуха, яке й сприймає звуки. Орган рівноваги представлений трьома напівколовими ка-налами, що сполучаються з внутрішнім вухом. Видільна система земноводних за загальними ознаками нага¬дує видільну систему хрящових риб. У земноводних є сечо¬вий міхур. Статева система. Земноводні — роздільностатеві тварини. За¬пліднення у більшості видів зовнішнє. Розмноження відбувається у водоймах. Регенерація добре виражена у хвостатих земноводних (особли¬во у личинок), в яких можуть відновлюватися хвіст, кінцівки, ки¬шечник, легені, спинний мозок тощо. Дорослі безхвості земноводні майже зовсім втрачають здатність до регенерації. Розмноження та розвиток земноводних відбуваються у воді. Як тільки настає весна, дорослі тварини прокидаються від зимового за¬ціпеніння та починають шукати водойми, що швидко прогріваються сонячним промінням. Першими у водойми приходять самці, в чому можна пересвідчитись за їхнім голосним кумканням. У самців дея¬ких видів жаб у кутках ротової щілини є особливі парні мішки (резо¬натори), які можуть роздуватися і таким чином підсилюва¬ти звуки. Самки легко знаходять місця нересту за голосним кумканням самців і невдовзі з'являються там. Самці деяких видів земноводних на період розмноження зміню¬ють забарвлення всього тіла чи окремих його частин. Це свідчить про те, що у земноводних розвинений кольоровий зір. Наприклад, самець гостромордої жаби, поширеної в Україні, набуває в цей час блакитно¬го забарвлення, а самка залишається бурого кольору (як і самець після розмноження). Водночас із самкою, яка відкладає у воду дозрілі ікрин¬ки, самець випускає на них рідину, що містить сперматозоїди. Отже, запліднення відбувається у воді (зовнішнє запліднення). Через деякий час зовнішня оболонка кожної ікринки набрякає і різко збільшується за об'ємом. За допомогою цих оболонок ікринки склеюються між собою і утворюють яйцекладку, що у різних видів земноводних має певну форму. Тільки кумки відкладають кожну ікринку окремо. Набряклі драглисті оболонки допомагають ікринкам утримуватися біля поверхні води, де навколишня темпе¬ратура вища. Вночі, коли температура знижується, в кладках, зав¬дяки цим оболонкам, температура продовжує залишатися на де-кілька градусів вищою, ніж у воді. Верхня частина яйця всередині прозорої оболонки містить темний пігмент, а нижня — світла. Завдя¬ки цьому сонячне проміння уловлюється краще і яйце отримує більше тепла. Водночас пігмент захищає яйце від сонячного ультрафіоле¬тового випромінювання, яке у великих дозах згубно діє на живі орга¬нізми. Коли личинки виходять з оболонок, перші години свого жит¬тя вони утримуються на плаваючих драглистих оболонках поблизу поверхні води, де температура вища. Личинка жаб - пуголовок - спершу схожа на личинку кісткової риби. Дихає пуголовок спочатку зовнішніми зябрами, що мають вигляд невеличких пучечків із боків голови. Вони невдовзі за¬мінюються на внутрішні зябра, ззовні непомітні. Пуголовок має одне коло кровообігу і двокамерне серце. На шкірі помітна бічна лінія. Вза¬галі, у личинок земноводних є багато спільного із кістковими рибами. Перші дні пуголовки існують за рахунок жовтка ікринки. Згодом у них прорізується рот і вони починають живитися самостійно. Спочат¬ку вони з'їдають драглисті оболонки, до яких прикріплювалися. У здо¬буванні їжі пуголовкам допомагають рогові зубчики, заховані під м'я¬систими губами. Пуголовки зішкрябують шар дрібних організмів (во¬дорості, найпростіші тощо) із підводних предметів і таким чином жив¬ляться. Згодом вони переходять на здобування більшої поживи, тобто виловлюють дрібних безхребетних у товщі води. Пуголовок швидко росте. Водночас у його будові відбуваються зміни. Як тільки зовнішні зябра замінюються на внутрішні (про¬різуються зяброві щілини), одразу ж над ними виникає шкірна згорт¬ка. Вона повністю вкриває зябра, залишаючи тільки невеличкий отвір для дихання. Через деякий час у пуголовка починають розвиватися передні і задні кінцівки. Проте спочатку зовні помітні лише задні кінцівки, передні ж сховаю під шкірною згорткою, що прикриває зяб¬рові щілини. Пуголовки розвиваються тим швидше, чим тепліша по¬года. У них з'являються легені, а серце стає трикамерним. Пуголовок може підпливати до поверхні води і заковтувати повітря. Хвіст посту¬пово коротшає та стають помітними передні кінцівки. Пуголовок стає жабеням і частіше виходить на берег. Період розвитку у воді триває два-три місяці, після чого жабенята заселяють суходільні місця існу¬вання. Статевозрілими жаби стають на третьому році життя.

футбол

myzik--foto — Wed, 18 Feb 2009 13:37:18 GMT

Прошло столько лет - столько всякого-разного повидали мы за прошедшие с тех
пор времена, очаровывались, превращались в скептиков и ворчунов,
преодолевая, однако, глухой скепсис при малейшем проблеске надежды на
хороший футбол в исполнении наших игроков, но дожившие до наших дней
специалисты, либо выходившие на поле и с честью сопротивлявшиеся баскам,
либо смотревшие на них с трибун, ничуть не сомневаются, что эта потрясшая
Москву и другие футбольные города Союза команда не уступала по классу
бразильцам пятьдесят восьмого года.
Баски приехали к нам в июне 1937 года - чемпионат страны еще не начался, в
тот год с его открытием затянули до двадцатых чисел июля. Но ни у кого бы
не повернулся язык сказать, что команды наши еще не готовы и гости, таким
образом, имеют фору.
Баски прибыли из Испании - страны, расколотой гражданской войной. Война в
Испании - тема щекотливая и обширная. И вроде бы зачем ее втискивать в
рамки истории отечественного футбола. Но и наступившего перед войной (а не
только после войны, как привыкли считать) футбольного бума не понять, не
вникнув в отношение и советских людей, и советского начальства к испанским
антифашистам, прибывшим в образе вольных футбольных посланников.
Судя по кинофильмам, газетам и книгам, официально трактующим то время,
каждый советский человек рвался в Испанию, мечтая встать в ряды
республиканской армии, воюющей против Франке.
С другой стороны, помощь советского правительства выражалась в
завуалированной форме - и наши офицеры, выступавшие в качестве военных
советников у командиров-антифашистов, и наши летчики, дравшиеся с
франкистами в испанском небе, носили иностранные псевдонимы...
В Советский Союз эвакуировали испанских детей, среди которых кстати, был и
ставший популярным в конце сороковых начале пятидесятых годов торпедовский
защитник Агустин Гомес, по-доброму напутствовавший и Валентина Иванова, и
Эдуарда Стрельцова.
По Москве прошел слух, что в команде басков есть игроки - бойцы
республиканской армии. И Москва по-братски встречала футболистов из
Испании, уважая в них не только высококлассных мастеров футбола, но и
героев сопротивления фашизму.
... Поражение "Локомотива" в первом матче со счетом 1:5 никого из
болельщиков не убило горем. "Локомотив" в конце концов не "Спартак" и не
"Динамо". Да и огорчились бы все, не соответствуй баски своей репутации.
Интерес к последовавшим матчам только поднялся. В Москву из разных городов
СССР поступило свыше двух миллионов заявок на билеты. Наслышанные о
громадности столичного стадиона "Динамо" провинциалы, по-видимому плохо
себе представляли, что трибуны и с максимумом прорвавших кордоны
безбилетников не вместят и шестидесяти тысяч...
В том, что московское "Динамо" даст баскам настоящий бой, никто из знатоков
не сомневался. Да, в предыдущей встрече все смогли убедиться, что Регейро,
Лангара, Горстеница, Ираррагори и участник недостижимого для советских
игроков тогда чемпионата мира Силаурен - не дутые величины. Но динамовцам
ли комплексовать? Любители футбола прекрасно помнили, что после матча в
первый день нового, тридцать шестого на стадионе "Парк де Пренс" в Париже
международная пресса восторгалась Якушиным, очаровавшим парижан своим
дриблингом Ильиным, Лапшиным и особенно Смирновым в центре атаки. Каждый из
перечисленных был заявлен и на московский матч. Любопытно, что в составе,
вышедшем против басков, было три будущих тренера сборной СССР: Якушин и
Гавриил Качалин - по футболу и Аркадий Чернышев - по хоккею с шайбой.
Качалин и Чернышев играли в полузащите.
Динамовцы не просто дали бой, а почти весь первый тайм имели неоспоримое
преимущество. Сергей Ильин открыл счет - и по ходу игры ожидалось его
непременное увеличение. Но вместо этого перед самым перерывом баски за три
минуты забили два гола приглашенному из ростовского "Динамо" вратарю
Николаю Боженко. Во втором тайме хозяева поля не только отыгрались, а и
преимущества в интенсивности действий себе не вернули.
Испанский тренер Педро Вальяно (в прошлом сам игрок с мировым именем)
сказал про динамовских фаворитов примерно те же слова, что и французская
пресса. Однако не смог скрыть недоумения: почему мастера такого класса до
сих пор играют по архаичной системе "пять в линию", когда все уважающие
себя клубы международного уровня давно перешли на "дубль вэ". Он предложил,
что при всех талантах коллег, перед которыми Вальяно снимает берет, у них
нет шансов соперничать с клубами, избравшими современную тактику.
При всем встречном уважении к испанцу никто из талантов ему не поверил.
И в недоверии своем к иностранным советам все укрепились после матча в
Ленинграде, где в сборной города Пека Дементьев и Валентин Федоров
выглядели как бы не неискуснее басков, а Сазонов с Кряжковым забили по мячу
- и матч закончился вничью.
Поскольку следующую игру проводили в статусе сборной "Динамо", из
Ленинграда выписали Пеку и Федорова, а из Тбилиси затребовали вратаря
Алексея Дорохова и защитника Шоту Шавгулидзе, соединили с лучшими по
впечатлению от предыдущего московского матча - и вышли на динамовское поле
преисполненные уверенности.
... К тридцатой минуте проигрывали 0:4. Но острить насчет уверенности не
станем. За оставшиеся до конца тайма пятнадцать минут Пека, Смирнов и
Семичастный три мяча отыграли, а не успел начаться второй тайм, как Смирнов
забил баскам и четвертый гол...
В спорте, однако, справедливость торжествует не чаще, чем в обыденной
жизни, когда нет фарта. Фарта в тот день "Динамо" явно недоставало. Опытные
(точнее, искушенные в тактике) баски добили уставших (подсевших, как
футболисты говорят) соперников - 7:4.
По каким-то причинам, даже Старостиными в своих мемуарах не обнародованным,
"Спартак" не должен был участвовать в серии матчей с басками. И "Спартаку"
бы судьбу благодарить, что спасла их от позора. А они, наоборот, нажали на
комсомольского вождя Кесарева, с которым Старостины, как сыновья царского
егеря, нередко вместе охотились, пустили в ход все прочие свои связи,
давили на общественность (Старостины не только с начальниками дружили, но и
с писателями, актерами, газетчиками) - вынь и положь им разрешение на
незапланированный матч с басками.
И выбили-таки себе разрешение. Теперь осталось только выиграть. Об ином
результате не могло быть и речи. Не хотелось бы сгущать излишне краски. Но
шел-то тридцать седьмой год. И проигрыш, прощенный (и прощенный ли,
неизвестно еще было) в порядке исключения "Динамо", мог спартаковским
покровителям стоить голов (не футбольных, а собственных). Да и
самостоятельность Старостиных начала раздражать наверху. О чем Старостины
знали, конечно. Но на то они и Старостины, чтобы во имя чести ставить на
карту судьбу...
Конечно, и "Спартак" свой состав усилил максимально. Из Киева призвали
Шиловского и Щегоцкого, из ПДКА - Малинина, из "Локомотива" - Теренкова, а
из "Металлурга" - к радости, наверное, всех болельщиков страны - Григория
Федотова. Он тогда еще играл на левом краю - место центрофорварда, как
всегда, занял спартаковский баловень Болгар (Владимир Степанов).
Но решающим в подготовке к этому матчу было то, что спартаковские вожаки,
насмотревшиеся на поражения динамовцев, поняли наконец, что одного
подкрепления талантами из других клубов мало. Что баски могут быть побиты
лишь неожиданным для них тактическим ходом.
Да и могли разве серьезные игроки поверить, что без долгих тренировок и
спарингов команда "с листа" сыграет "дубль вэ"?
Спартаковцы, однако, рискнули на преобразование. Сумели уговорить Андрея
Старостина из центра полузащиты отодвинуться к своей штрафной площадке. И
принять на себя всю тяжесть с неудержимо мощным Лангарой, забившим в игре с
"Динамо" больше всех мячей.
Баски растерялись, столкнувшись с вариантом трех защитников впервые за все
матчи в СССР.
В пору, когда модным стало опровергать все мифы советской эпохи, в том
числе и футбольные, успех "Спартака" ставился уж под такое злопыхательское
сомнение, что из чувства противоречия снова хотелось повязать красный
галстук и услышать сигнал горниста.
В сомнениях есть определенный резон. Но 6:2- это 6:2. Совсем уж за уши к
такому результату не притащишь. Счет, разумеется, не по игре. Просто
порядок бил класс - и у несколько занесшихся от уже одержанных побед гостей
сдали нервы, им бы спешить отыгрываться после возмутившего их пенальти в
ворота Бланке, а они не спешили прервать пререкания с рефери. И спратаковцы
чутко уловили охватившую вдруг больших мастеров растерянность. Голы ими
забивались теперь сникшим, сдавшимся, а не яростно сопротивлявшимся.
Порядок бил класс. Но честно ли, по-спортивному ли отказывать в классе
Григорию Федотову, наверняка не уступавшему ни в чем тогда мировым звездам
и влепившему баскам первый гол метров с тридцати под таким острым углом,
что сразу же выбило гостей из колеи? Или Андрею Старостину, в непривычной
для себя роли не стушевавшемуся перед Лангрой? Или вратарю Анатолию
Акимову, подтвердившему, что оценки, данные ему за новогодний матч на "Парк
де Пренс", нисколько не завышены? Или Болгару, вколотившему баскам целых
три гола?
Мемуаристы выдают этот матч за последний-решительный, завершивший серию. На
самом деле турне после "незапланированного" поражения баски продолжили еще
в Киеве, Тбилиси, где сыграли дважды, и в Минске. И побеждали везде. Им
равных в тридцать седьмом году не было...
Александр НИЛИН

Первая сборная СССР
В 1946 г. Советский Союз выступал в ФИФА и получил право встречаться со
всеми иностранными командами (любительскими и профессиональными, клубными и
сборными), участвовать в любых международных турнирах, устраиваемых под
эгидой ФИФА или с ее одобрения. Однако до 1952 г. это право практически не
использовалось, а сборная СССР даже не собиралась. В 1952 г. советским
спортивным руководством было принято решение об участии советских
спортсменов в XV Олимпийских играх, которые должны были состояться в
Финляндии. Для участия в футбольном турнире Олимпиады решено было
сформировать сборную страны. Эта ответственная задача была возложена на
тренера сильнейшего в то время клуба ЦДСА Б.А. Аркадьева. Поскольку времени
в распоряжении Аркадьева было мало, а предстояло просмотреть большое
количество кандидатов в сборную, для окончательного определения состава
сборной и одновременной подготовки к Олимпийским играм было намечено,
выступая под флагом сборной Москвы или клуба ЦДСА, провести целую серию
международных товарищеских игр. В качестве спарринг-партнеров должны были
выступать в основном составе сборные команды стран социалистического
лагеря.
Первыми в Москву прибыли поляки. Два проведенных с ними матча (0:1, 2:1)
показали, что нашим игрокам недостает взаимопонимания, но в техническом или
тактическом отношении они не уступают соперникам. С особым интересом
ожидался матч с командой Венгрии, которую многие специалисты считали
сильнейшей в мире. Эта "чудо-команда", начиная с 1950 г. не проиграла ни
одного матча, более того она нанесла сокрушительные поражения англичанам,
сначала в Лондоне на "Уэмбли", где английская сборная не проигрывала ни
разу, - 6:3, а затем в Будапеште – 7:1.
Наших игроков не смутила грозная репутация соперника, и как только начался
матч, они бросились в атаку. Венгры, по всей вероятности, не ожидали такой
прыткости от новичков, несколько растерялись. Впервые за несколько лет им
пришлось выступить в непривычной для себя роли обороняющихся. Наши
нападающие, получив свободу действий, заиграли смело и красиво, вскоре В.
Бобров четким ударом открыл счет. После перерыва венгры перехватили
инициативу и, демонстрирую высочайший класс игры, устремились в
наступление. Нашей защите пришлось играть на пределе своих возможностей, но
и это не помогло ей сохранить свои ворота в неприкосновенности. Венгр
Полоташ, завершая красивую комбинацию, сумел сравнять счет.
Эта ничья молодой, только что созданной команды с непобедимыми венграми
была расценена западной прессой как сенсация. Но еще большая сенсация
случилась в повторном матче, состоявшемся через день. Советская сборная
победила - 2:1.
После победы над венграми последовали две ничьи со сборной Софии (по
существу, со сборной Болгарии) с одинаковым счетом 2:2 и выигрыш в матче с
командой Румынии – 3:1.
29 июля 1952 г. сборная провела матч в Хельсинки на Олимпийском стадионе с
национальной сборной Финляндии и победила со счетом 2:0. По возвращении в
Москву она сыграла последний в подготовительной серии матч с командой
Чехословакии и вновь выиграла – 2:1.
Итак, менее чем за два месяца заново сформированная сборная провела 9
матчей с сильными соперниками и добилась отличного результата: 5 побед, 3
ничьи и одно поражение при соотношении мячей 16:10. В этих играх
определился окончательный состав сборной, который должен был поехать в
Финляндию. Основу сборной составили: вратарь ленинградского "Зенита" Леонид
Иванов, армейские защитники А. Башашкин и Ю. Нырков, К. Крижевский (ВВС
МВО). В таком составе сборная нашей команды провела все матчи олимпийского
турнира.
В полузащите хорошо проявила себя пара – опытный армеец Александр Петров и
совсем еще молодой спартаковец Игорь Нетто. Оба они тяготели к игре
технической, созидательной и при этом были на редкость трудоспособны.
Наибольшее число кандидатов было просмотрено линии нападения, и сделать
окончательный выбор здесь было чрезвычайно трудно. Пожалуй, лишь две
кандидатуры не вызывали сомнений: центральный нападающий Всеволод Бобров
(ВВС), пользующийся легендарной популярностью, и правый крайний из
московского "Динамо" Василий Трофимов. (Правда, Бобров к тому времени
больше времени стал уделять хоккею, где он тоже добился блестящих успехов,
и начал понемногу отходить от футбола, но мастерство его было по-прежнему
высоким.) В окончательном варианте в сборную были также включены Валентин
Николаев из ЦДСА, Константин Бесков и Александр Тенягин из столичного
"Динамо", Анатолий Ильин из московского "Спартака", Фридрих Марютин из
ленинградского "Зенита", Автандил Гогоберидзе и Автандил Чкуасели из
тбилисского "Динамо".
Заявки на участие в олимпийском футбольном турнире подали 25 стран, поэтому
для того, чтобы войти в 1/8 финала, с которой, собственно, и начинался
олимпийский турнир, сборным ряда стран (их определил жребий) предстояло
провести отборочные матчи. Наша команда такой отборочный матч должна была
сыграть со сборной Болгарии. Это была первая официальная игра сборной СССР,
и этот день принято считать официальным днем ее рождения.
Первая игра оказалась серьезной проверкой сил вновь созданной сборной.
Основное время матча прошло в упорной борьбе и закончилось ничьей – 0:0. На
первых же минутах дополнительного времени болгарские футболисты забили гол,
однако это не сломило наших игроков. Они перехватили инициативу и провели
наступление на ворота болгарской сборной.
О том, как проходили последние минуты матча, вспоминает его участник,
капитан команды В.М. Бобров: "Последняя смена ворот. А счет по-прежнему
0:1. Наконец мне удается один из любимых рывков. Ухожу от защитника,
чувствую его горячее дыхание… Бью. Чувствую, как кто-то виснет на мне –
догнал защитник. Но мяч уже в сетке. Перед самым финальным свистком снова
выхожу в прорыв, остаюсь один на один с вратарем. Он падает в ноги, но я
успеваю отбросить мяч набегающему Трофимову, и он вкатывает его в ворота.
Завидное хладнокровие! Пожелай Трофимов ударить красиво, "со звоном", и мяч
мог уйти за лицевую, ибо находился наш нападающий под очень трудным углом к
воротам. Итак, победа! Трудная победа, вырванная на последней секунде".
Еще более трудным оказался следующий матч – с югославами. "На моем
спортивном веку, - писал В.М. Бобров, - промелькнуло немало напряженных
футбольных матчей. Но, пожалуй, матч с олимпийской командой Югославии
превзошел все по остроте, по накалу страстей, по спортивной ярости".
Югославская сборная, за которую выступали игроки международного класса
Беара, Митич, Чайковский, Зебец, Бобек, Вукос и другие, считались одной из
сильнейших в мире. На предыдущей Олимпиаде в Лондоне она завоевала
серебряные медали. Матч между сборными СССР и Югославии начался атаками
нашей команды. Ей удалось создать несколько довольно опасных моментов, но,
как это часто бывает, нереализованные голевые моменты вскоре обернулись
голами в собственные ворота. Первый тайм закончился со счетом 4:0 в пользу
югославов. В начале второго тайма Боброву удалось, наконец "размочить"
счет, но югославы тут же сравняли счет. Казалось, для наших ребят все
кончено – ведь история футбола еще не знала случаев, чтобы в серьезных
матчах при счете 1:5 какой-либо команде удалось отыграться. Положение могло
спасти только чудо.
Вот как описывает дальнейшие события матча В.М. Бобров: "Казалось, все уже
ясно. Югославы, уверовав в победу, оттянулись в защиту, мы тоже сбавили
темп. И только Василий Трофимов, всегда собранный. Боевой игрок, продолжал
действовать остро и энергично. И когда до финального свистка оставалось
менее 15 минут, он как-то по-своему, по-трофимовски, резко срезал угол,
пошел с края к воротам, обвел одного защитника, второго и очень
хладнокровно, метко и сильно пробил в дальний от вратаря угол. Счет стал
2:5".
Бобров из скромности умалчивает о том, какую колоссальную роль сыграл он
сам в том, чтобы переломить ход матча. Об этом пишет И. Нетто:
Не сговариваясь, каким-то шестым чувством ощущая настроение каждого, мы
снова, как в игре с болгарами, заиграли на пределе своих возможностей. Так
заиграл каждый. Однако острием, вершиной этого волевого взлета был,
бесспорно, Всеволод Бобров. Словно не существовало для него в эти минуты
опасности резкого столкновения, словно он не намерен был считаться с тем,
что ему пытаются помешать два, а то и три игрока обороны. При каждой
передаче в штрафную площадку он оказывался в самом опасном месте. Третий
гол, который он забил "щечкой" под острым углом, послав неотразимый мяч под
штангу, до сих пор у меня в памяти. Это был уже образец непревзойденного
мастерства".
После того как тот же Бобров забил четвертый гол, на стадионе началось что-
то невообразимое. Наши запасные потом рассказывали, - пишет Бобров, - что
многие зрители, а ведь это были в основном невозмутимые северяне, стали
подбрасывать вверх шляпы, пиджаки, плащи … Кричали на разных языках финны,
шведы, англичане. Они болели за нас, они хотели стать свидетелями
футбольного чуда, ибо олимпийская история еще не знала примера, чтобы
команда, проигрывающая 1:5, спасла положение…
… Последний угловой. Двадцать девять секунд до конца матча. Последняя
надежда. Подает Трофимов. Все нападение закрыто. Василий отбрасывает мяч за
штрафную площадку, его принимает набегающий защитник Александр Петров и
пушечным ударом вбивает гол.
И чудо свершилось – 5:5! В добавочное время игра проходила в полном
преимуществе советской сборной. Югославы в растерянности, у них одна задача
– сохранить в неприкосновенности свои ворота. И теперь фортуна уже на их
стороне: три раза после ударов наших футболистов мяч попадал в штангу. Так
и закончился вничью этот исключительно драматический матч.
Согласно существующим в то время правилам, через день состоялась
переигровка. Измотанные предшествующей борьбой советские футболисты на этот
раз уступили и выбыли из дальнейшей борьбы за звание олимпийского чемпиона.

Несмотря на неудачный исход борьбы, игра советской команды заслужила
высочайшую оценку в зарубежной прессе. В частности, английский спортивный
обозреватель Д. Пейдж писал, что самой большой неожиданностью олимпийского
футбольного турнира явился дебют советской команды, которая по его мнению,
вовсе не походила на неопытных новичков. Наоборот, - писал он, - перед нами
был полномочный представитель великой футбольной державы, он вручил свои
аккредитационные грамоты и учтиво, но решительно предупредил, что с ним
теперь придется считаться всем в этом огромном футбольном мире.
Совсем по-другому оценили выступление сборной на родине. Оно было признано
крайне неудачным, и по возвращении из Финляндии сборная была распущена. До
1954 г. она не сыграла ни одного матча. Приходится только сожалеть о таком
решении, поскольку основным недостатком тогдашней сборной было отсутствие
опыта выступления в официальных международных матчах. Вместе с тем даже те
немногочисленные международные встречи, которые провела сборная (включая
выступление под флагом сборной Москвы и ЦДСА) показали, что в ее составе
было много игроков высокого международного плана. Это в полной мере можно
отнести, например, к вратарю сборной Леониду Иванову, который выделялся
своей смелой и четкой игрой даже на фоне таких великолепных мастеров, как
А. Хомич, В. Никоноров, А. Акимов, А. Леонтьев, блиставших в те годы. О его
удивительной реакции ходили легенды. Рассказывают, например, такой случай.
На торжественном вечере, посвященному завоеванию ленинградским "Зенитом"
Кубка СССР в 1944 г., один из ответственных товарищей, осматривая
хрустальный Кубок, неожиданно выронил его. Леонид Иванов со своего места
бросился за Кубком и успел схватить его, не дав упасть на пол.
К игрокам мирового класса, бесспорно, относился и центральный нападающий
сборной Всеволод Бобров. Этот уникальный игрок обладал всеми футбольными
достоинствами, но больше всего он любил и умел забивать голы. Некоторым
болельщикам не нравилась его манера поведения на поле, когда он мог подолгу
стоять на чужой половине поля, оставаясь как бы безучастным к игре. Но это
безучастность была очень обманчива: Бобров редко уходил с поля, не забив
гола. Его основными достоинствами были высокая стартовая скорость, набор
хитроумных финтов и отлично поставленный удар.
Свои снайперские способности Бобров проявил и в сборной СССР, забив в трех
матчах пять голов и установив тем самым своеобразный рекорд
скорострельности. После расформирования сборной В. Бобров как-то отошел от
футбола (хотя и сыграл несколько матчей за московский "Спартак") и почти
полностью переключился на хоккей, где также достиг великолепных успехов.
Отличными нападающими в сборной были динамовцы Василий Трофимов и
Константин Бесков, армеец Валентин Николаев. Интересно отметить, что все
они впоследствии стали и отличными тренерами. К. Бесков и В. Николаев
тренировали футбольную сборную СССР, а В. Трофимов – сборную СССР по хоккею
с мячом.
Во вновь сформированной в 1954 году сборной из прежнего состава осталось
всего четыре человека: А. Башашкин, И. Нетто, А. Гогоберидзе и А. Ильин, а
костяк команды составили футболисты московского "Спартака" – чемпиона
страны 1952 и 1953 годов. Помимо Нетто и Ильина, в сборную входили
спартаковцы Тищенко, Седов, Парамонов, Татушин, Симонян, Сальников. В этом
же году пришли в сборную и надолго заняли свое место вратарь Лев Яшин и
полузащитник Юрий Войнов. Старшим тренером сборной был назначен Г.Д.
Качалин. 8 сентября сборная СССР впервые предстала перед зрителями у себя
на родине – в Москве – в матче с командой Швеции. Этот матч она провела
отлично, учинив шведам настоящий разгром – 7:0. Поражения с таким счетом
шведская сборная не знала более 40 лет (в 1910 году она проиграла датчанам
– 0:10).
Результат матча вызвал широкий резонанс в спортивных кругах. Многие
называли его Футбольной Полтавой и выражали восхищение игрой нашей команды.
Крупнейший и авторитетнейший спортивный журналист Габриэль Ано (сам в
прошлом отличный футболист – игрок сборной Франции) писал по поводу матча:
"Дело в конце концов не в том, что одна из старейших команд Европы
потерпела страшное фиаско. Суть происшедшего – в великолепном достижении
русских. Сборная СССР удивила нас буквально всем: и великолепным подбором
исполнителей, необыкновенно высокой степенью организации игры, и своим
подкупающим азартом, наступательным духом, почти необыкновенной
неутомимостью. Пора, правда, пора вносить ее имя в список бесспорных
лидеров европейского футбола.
И все же некоторые специалисты были скептически настроены по отношению к
нашей сборной, считая победу над шведами с таким разгромным счетом простой
случайностью. Внести ясность в этот вопрос должен был матч с командой
Венгрии, который предстояло сыграть через две недели. Венгерскую сборную
многие знатоки футбола по-прежнему считали сильнейшей командой мира,
несмотря на ее относительную неудачу на чемпионате мира 1954 года, где она
в финальном матче в драматической борьбе уступила сборной ФРГ – 2:3. В 1952
году венгры завоевали золотые олимпийские медали. В ее составе выступали
звезды мирового класса: Грошич, Божик, Пушкаш, Хидегкути, Кошич и др.
Матч начался атаками сборной СССР, и вскоре С. Сальников великолепным
ударом открыл счет. Затем дважды сильнейшие удары Симоняна попадали в
штангу. Реальную возможность увеличить счет упустил Гогоберидзе. Первый
тайм так и закончился 1:0. Второй тайм проходил во взаимных обоюдоострых
атаках, но счастье все-таки оказалось на стороне гостей: в самом конце
встречи им удалось провести ответный гол.
Этот матч развеял всякие сомнения относительно высокого класса игры нашей
сборной. Интересна оценка, которую дал игрокам нашей команды тренер
венгерской сборной Г. Шебеш: "Одной из отличительных черт советской команды
сегодня является то, что в каждой из линий она располагает исполнителями
международного класса. В воротах Л. Яшин – игрок, не имеющий громкого
имени, но действующий на редкость уверенно, обладающий всеми необходимыми
качествами, которых требует от спортсмена его амплуа. В защите рядом с уже
известным "гроссмейстером" А. Башашкиным героически действуют фланговые
игроки обороны, среди которых можно выделить Н. Тищенко. Два полузащитника
– И. Нетто и Ю. Войнов – способны украсить любую команду мира. Мне
думается, что ни одна сборная не располагает сегодня такой великолепной и
сыгранной парой хавов. Если вы добавите к этому "реактивного" правого
крайнего Б. Татушина, великолепного левого А. Ильина, виртуоза С.
Сальникова, хитрого и грозного Н. Симоняна, то поймете, что нашим русским
друзьям удалось подобрать на каждую роль действительно великолепных
актеров.
…Несмотря на то, что команда в этом варианте собрана недавно, ее отличает
исключительно высокая степень коллективизма, взаимопонимания, единства
мыслей и действий. Каждый из футболистов как бы исключает, перекрывает
недостатки партнера и в то же время подчеркивает его самые сильные стороны,
помогает проявить их наиболее ярко, наиболее полезно и эффективно. Одним
словом, мы видим, что советский футбол достиг замечательных успехов. Через
год-два национальная сборная будет – я в этом твердо уверен – в первых
рядах мирового футбола. Его слова оказалисьпророческими.
В сезоне 1955 года сборная СССР провела 8 матчей и 6 из них выиграла, а два
закончила в ничью. Вновь с разгромным счетом 6:0 были побеждены шведы,
теперь уже у себя на родине. С крупными счетами были выиграны три матча у
сборной Индии, которая, без сомнения, значительно уступала в классе нашей
сборной. Именно в этом году, забив в ворота команды Индии 11 мячей, сборная
СССР установила свой собственный рекорд результативности, который так и
остался непобитым.
Всеобщее внимание привлек матч советской сборной со сборной ФРГ, которая в
то время носила официальное звание чемпиона мира. Интерес к матчу
подогревался тем обстоятельством, что наши футболисты еще ни разу не
участвовали в чемпионатах мира, и, естественно, многочисленным болельщикам,
да и самим футболистам, хотелось проверить силы сборной в матче с лучшей
командой мира.
Футболисты ФРГ готовились к этой встрече с полной ответственностью. Под
руководством тренера Зеппа Гербергера они провели специальный сбор близ
Мюнхена. Для изучения был заснят на кинопленку состоявшийся накануне матч
нашей команды со шведской сборной. Журнал "Киккер" опубликовал статью его
издателя доктора Ф. Беккера, в которой обстоятельно разбирались достоинства
и недостатки нашей команды. Статья предупреждала, что футболистам ФРГ
"предстоит трудная игра, столь же трудная, как выигрыш первенства мира…"
Матч состоялся в Москве на стадионе "Динамо" и проходил при переполненных
трибунах. Судьей матча был англичанин В. Линг, который судил год назад
финальную игру чемпионата мира. В лице сборной ФРГ зрители увидели команду,
гибкую в защите и играющую хотя и резко, но не грубо. Она вовсе не
напоминала команду, выигравшую чемпионат мира случайно (а такие суждения
можно было услышать тогда не только среди болельщиков, но и среди
специалистов). Напротив, она по всем статьям являла команду мирового
класса.
Счет в матче открыли советские футболисты. С отличной передачи Б. Татушина
это сделал Н. Паршин. Однако немцам удалось не только отквитать мяч, но и
выйти вперед. Стремясь отыграться, сборная СССР резко взвинтила темп. Много
хлопот доставлял немецкой обороне Б. Татушин, но все-таки основным центром
зарождения атак был левый фланг, где очень продуктивно играл С. Сальников,
выполняя роль конструктора атак. Во втором тайме наши футболисты
предприняли такой мощный двадцатиминутный штурм ворот команды ФРГ, что
оборона чемпионов мира не выдержала напряжения, и сначала А. Масленкин
сравнял счет, а затем А. Ильин забил победный гол. Этот штурм потом не раз
с восторгом вспоминали все присутствовавшие на матче.
Победа нашей команды над чемпионами мира еще более укрепила ее авторитет на
международной арене. Очень напряженным и интересным был матч и со сборной
Венгрии. Как и в матче 1954 года, счет открыли наши футболисты, но венграм
вновь удалось уйти от поражения – на этот раз благодаря пенальти, который
был назначен в ворота сборной СССР за три минуты до окончания игры.
В 1955 году в составе сборной дебютировал замечательный торпедовский дуэт –
Валентин Иванов и Эдуард Стрельцов. При этом следует заметить, что Э.
Стрельцову в год дебюта исполнилось всего 18 лет, - случай для сборной
уникальный. В этом же году также впервые в истории сборной в ее состав был
приглашен игрок из класса "Б" – Юрий Кузнецов из бакинского "Нефтяника".
Интересно отметить, что Э. Стрельцов и Ю. Кузнецов "запечатлели" свое
появление в сборной хет-триками.

Сборная СССР на Чемпионатах Европы
На родине футбола наша сборная получила от ворот поворот. Десятый чемпионат
Европы провален. Несмотря на предстартовый оптимизм Олега Романцева. На тот
авторитет, который унаследовала российская команда от своих предшественниц
– сборных СССР. Напомним, как они отыграли девять предыдущих чемпионатов
континента.
К концу пятидесятых почти на всех континентах разыгрывались чемпионаты для
сборных команд: в Южной Америке, в странах КОНКАКАФ (Карибский бассейн,
Центральная и Северная Америка), в Азии и Африке. Лишь старушка Европа,
подарившая миру футбол, пребывала в состоянии полудремы.
И только в 1954 году, после образования Союза европейских футбольных
ассоциаций (УЕФА), дело наконец сдвинулось с мертвой точки. Через несколько
лет конгресс УЕФА дал добро на проведение раз в четыре года Кубка Европы
для сборных команд (с третьего розыгрыша – в связи с изменением структуры -
эти турниры стали именоваться чемпионатами Европы).
МОСКВА НАЧИНАЕТ, А ФРАНКО «ЗАБИВАЕТ ГОЛ В СВОИ ВОРОТА»
Первый матч нового турнира состоялся в Москве 28 сентября 1958 года: в
Лужниках встретились сборные СССР и Венгрии. Первый, ставший историческим,
гол Кубка Европы забил уже на четвертой минуте наш Анатолий Ильин. Выиграв
этот матч (3:1) и ответный в Будапеште (1:0), советская в сборная вышла в
1/4 финала, где ей предстояла встреча с одним из фаворитов - сборной
Испании, за которую играли тогда звезды мирового класса: Альфредо ди
Стефано, Ладислао Кубала, Луис Суарес, Франсиско Хенто...
Интерес к этим матчам (первый из них должен был состояться 29 мая 1960 года
в Москве, ответный – через десятьдней в Мадриде) подогревался и
политической подоплекой: обе команды представляли режимы антагонистические,
находившиеся в то время по разные стороны баррикад. Именно политики и
решили исход предстоящего поединка. Франко, неуверенный, видимо,
благоприятном для своей команды результате, запретил ей поездку в Москву.
Его по литическим оппонентам, получившим не ожиданно козырную карту, грех
было ею не воспользоваться.
Федерация футбола СССР тут же выступила с заявлением: «Федерация футбола
СССР глубоко возмущена грубым вмешательством франкистских властей,
сорвавших встречу испанских и советских футболистов. Фашист Франко и его
приспешники давно известны своей враждебностью к дружеским контактам, они
не в первый раз срывают встречи, организуемые спортивными федерациями...»
В тот же день с письмом к испанским коллегам обратились футболисты сборной
СССР: «Уважаемые спортсмены - участники сборной футбольной команды Испании!
Не только мы и наша спортивная общественность, но и самые широкие круги
любителей футбола во всех странах не могут без возмущения отнестись к
такому грубому вмешательству фашистского диктатора Франко, сорвавшего одно
из крупнейших соревнований европейского чемпионата...»
Тон, стиль и фразы-близнецы сомнений не оставляют: автор обоих документов
один. Что до содержания, то здесь все правильно - вмешательство политики и
политиков в спорт не может не вызвать протеста.
Никита Хрущев, конечно же, не остался в стороне. Выступая 28 мая на
Всесоюзном совещании ударников коммунистического труда, он так отреагировал
на случившееся: «...И в большом, и в малом Франко пресмыкается перед своими
хозяевами. Весь мир смеется сейчас над его последним спортивным трюком. Это
он с позиции правого защитника американского престижа забил гол в свои
ворота, запретив испанским футболистам встречу с советской командой».
Эти слова вызвали взрыв смеха и бурные аплодисменты. Им совершенно искренне
можно поаплодировать и сегодня, если бы не одно «но»...
За год с небольшим до «автогола» Франко, в январе 1959 года в Сантьяго
проходил чемпионат мира по баскетболу. Прекрасно игравшая в чилийской
столице сборная СССР после победы в предпоследнем туре над командой США
стала чемпионом мира де-факто. Для того, чтобы оформить этот титул де-юре,
ей оставалось лишь принять участие в последнем матче со сборной Тайваня,
выступавшей под флагом Китая. Наши спортсмены готовились к игре, но
политики не позволили им встречаться с командой, которая, по их словам,
«никого не представляет».
Международная федерация баскетбола (ФИГА) играть в политические игры не
собиралась и, аннулировав все матчи сборной СССР, исключила ее из турнира.
Так Никита Сергеевич, пользуясь его же терминологией, забросил мяч в кольцо
своей команды...
Вернемся, однако, к футболу. Преодолев без игры четвертьфинальный барьер,
сборная СССР отправилась во Францию, где проводились заключительные матчи
турнира. В полуфинале наши футболисты убедительно (3:0) переиграли отличную
чехословацкую команду (через два года она стала вице-чемпионом).
Заключительный матч СССР - Югославия проходил в воскресенье, 10 июля, на
парижском стадионе «Парк де Пренс». Основное время этого тяжелого, нервного
поединка победителя не выявило - 1:1. Назначается дополнительное время. В
Москве уже наступил понедельник - и вот центральный нападающий сборной СССР
Виктор Понедельник забивает победный гол. То был самый счастливый день в
истории советского футбола.
НАГРАДА ЗА «СЕРЕБРО» - УВОЛЬНЕНИЕ
А встреча сборных СССР и Испании все же произошла. В следующем розыгрыше.
Судьба свела их в финальном матче, состоявшемся 21 июня 1964 года в
испанской столице. И в Москве, и в Мадриде за ходом встречи наблюдали не
только болельщики, но и политики. Один из них, генерал Франко, -
расположившись в ложе для почетных гостей стотысячника «Сантьяго Бернабеу».

Равная игра клонилась к ничьей, но незадолго до финального